по етапах

КАТЕГОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ - форми практичного, духовно-практичного й філософського освоєння суспільно-історичної дійсності як органічної цілісності, де кожна з категорій постає як своєрідний ракурс дійсності, узятої як цілісність. К.с.ф. зумовлені культуротворчою життєдіяльністю того чи того соціального організму - суспільства, цивілізації тощо. На перших етапах категоризації суспільної реальності К.с.ф. перебувають на рівні праформи і постають як своєрідні роди людського буття; пізніше - як нерефлексовані, несвідомо сформовані й діючі форми осмислення людьми соціальної дійсності; свого буття в ній. І лише на досить пізніх етапах існування суспільно-історичних макроорганізмів - культур, суспільств, цивілізацій, спільнот - К.с.ф. набувають значення рефлексивних форм, починають відігравати роль свідомо розроблених засобів філософського осмислення соціально-історичного процесу, постаючи у вигляді основоположних понять найрізноманітніших соціально-філософських вчень. Однак і на цій фазі практичний світ людської життєдіяльності є підмурком і основним середовищем формування та функціонування К.с.ф. Відповідно й останні виступають не лише як засоби пізнання, а й екзистенційно-практичні форми освоєння суспільно-історичної реальності. К.с.ф. мають системну природу в структурі соціально-філософського знання. Вони сягають рівня рефлексії і прибирають форму наріжних понять філософії суспільства, лише конституюючись у відповідну категоріальну систему. Означена система може розв'язувати завдання автентичного розуміння суспільства як цілісної і водночас внутрішньо диференційованої системи. Та чи інша К.с.ф. характеризує суспільну дійсність як ціле, взяте в якомусь одному зрізі, з одного боку. Сама ж дійсність є живою багатогранною цілісністю, яка може отримати адекватне вираження лише в такій же динамічній і цілісній системі К.с.ф. Перехід від однієї категорії до іншої постає тут не як багатоступенева дедукція понять, а як "зняття" кожного разу все нової невідповідності між однобічністю категорії, що відображає суспільство лише з якогось одного боку, і конкретністю, багатогранністю того чи того реального історичного суспільства. З'ясування цієї часткової невідповідності відбувається шляхом переходу до наступної, конкретнішої категорії і щоразу потребує звернення до реального життєвого світу, врахування й осмислення нових фактів у системі К.с.ф., синтезування в поняттях оприявнених даних споглядання й світовідчуття. При цьому системний зв'язок К.с.ф. реалізується не як жорстко заданий за спрямованістю перехід каузального характеру, а як взаємозв'язок, взаємоперехід, просування від попередньої, абстрактнішої категорії до конкретнішої, а також як зворотний рух, що фіксує "обернення" пізнавальної послідовності К.с.ф. на зворотну їй за спрямованістю послідовність детермінації реальних форм життєдіяльності суспільства, що виражаються в цих категоріях. Мережа К.с.ф. як рефлексивних форм постає у двох основних вимірах: а) досконалої категоріальної системи на кшталт канона, ідеалу соціально-філософського осягнення К.с.ф.; б) категоріального апарату, тобто органона, дієвого інструмента такого осягнення; методологічного засобу, застосовного в різних галузях людського життя, зокрема у сучасному науковому пізнанні.

тести перевірки проекту на відповідність вимогам технічного завдання (на різних етапах верифікації)

верифікація проекту ІС (на різних етапах проектування)

1) поступово, поетапно вводити або впроваджувати що-небудь

2) вiйcьк. приймати на озброєння; приймати на постачання ( по етапах)

1) поступово, поетапно скорочувати, припиняти або ліквідовувати що-небудь

2) вiйcьк. знімати з озброєння ( по етапах)

n військ. (поетапне) зняття з озброєння

* * *

1) зміна; заміна

2) поштова станція

3) зміна (робоча)

4) спорт. естафета

5) етап естафетного бігу (запливу)

6) тех. реле, перемикач

7) тех. серводвигун

8) тех. запасний агрегат

9) рад. трансляція, ретрансляція

v (past і p.p. relaid)

1) міняти, заміняти (особл. коней)

2) змінюватися

3) передавати по етапах

4) рад. транслювати, передавати

5) ел. ставити реле

1) поступово, поетапно вводити або впроваджувати що-небудь

2) вiйcьк. приймати на озброєння; приймати на постачання ( по етапах)

1) поступово, поетапно скорочувати, припиняти або ліквідовувати що-небудь

2) вiйcьк. знімати з озброєння ( по етапах)

1. основа, підвалини; базис; база; основний момент, пункт

2. база, опорний пункт

- air base військово-повітряна база

- hard missile base ракетна база, обладнана у протиядерному відношенні

- launching base стартова позиція (ракети)

- military base військова база

- naval base морська база

- dismantling of bases ліквідація (військових) баз

- elimination of bases ліквідація (військових) баз

- phasing-in of bases прийняття на озброєння військових баз (по етапах)

- phasing-out of bases згортання військових баз

- to dismantle bases ліквідувати військові бази

- to stand on a sound base стояти на твердому ґрунті

- to wind up military base згортати/ ліквідувати військові бази

n зняття з озброєння (по етапах)

- phase-out of bases on foreign territories поетапна ліквідація баз на території інших держав

ВІЛЬНОДУМСТВО - ідейна течія в духовному житті суспільства. В. визнає право людини на свободу мислення, критичне ставлення до існуючих порядків і поглядів. Термін "В", з'явився у процесі боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії, тобто як антирелігійна течія суспільної думки. Вперше його вжив англ. деїст Коллінз (1676 - 1729), який вважав, що найкращий шлях до істини пролягає через В. У вузькому розумінні В. виступає як антирелігійне, що визнає право розуму на вільне пізнання світу, а відтак є формою критичного релігієзнавства. Якщо на перших етапах свого розвитку В. орієнтувалося на форми зовнішнього вияву релігійності (критика деяких обрядів, поведінки служителів культу тощо), то у пізніші часи воно переноситься на внутрішній зміст релігії, набирає теоретично обґрунтованих форм. Історичними формами В. є єресі, богоборство, релігійний нігілізм, деїзм, пантеїзм, антиклерикалізм, скептицизм, антитеїзмтаін.

ДИХОТОМІЯ ( від грецьк. διχοτομία - розтинання навпіл) - у загальному значенні - поділ цілого на дві частини; в логіці - поділ за ознакою суперечності О. сновою поділу виступає наявність чи відсутність деякої ознаки (а не її зміна, як у випадку поділу за видозміною ознаки). В результаті дихотомічного поділу родового поняття (А) отримують два видові поняття (X і не-Х), що перебувають у відношенні суперечності і є підпорядкованими поняттю (А). Обсяги понять - членів поділу - не перетинаються і в сумі вичерпують обсяг діленого поняття. Після цього видові поняття також можуть дихотомічно поділятися. Результатом дихотомічного поділу, напр. обсягу поняття "речення" можуть бути поняття "розповідне речення" і "нерозповідне речення"; поняття "політик" - "політикдемократ" і "політик - недемократ". Дихотомічний поділ застосовується перш за все на початкових етапах наукового дослідження, коли необхідно виділити множину предметів, які цікавлять дослідника і яким притаманна якась ознака, а також - як підготовчий етап для класифікації. Будь-який дихотомічний поділ є двочленним, але не кожний двочленний поділ є дихотомічним. Напр., множину людей дихотомічно можна поділити на множину чоловіків і не-чоловіків, а не чоловіків і жінок. Переваги дихотомічного поділу: простота операцій; відсутня необхідність уточнювати склад обсягу діленого поняття (на відміну від поділу за видозміною ознаки) та деякі ін. Очевидний недолік: недостатня конкретність, що виявляє себе у невизначеності заперечного члену поділу (якщо всіх політиків поділяти на демократів і недемократів, то друга множина виявляється нечіткою, що може спричинити невизначеність і першої множини).

ЕКОНОМІКА ( від грецьк. οικονομική - оселя і закон) - правила ведення господарства. Розрізняють два значення терміна: 1) господарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, що використовуються людьми для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; 2) наука про господарство та способи його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Першими джерелами класичної економічної теорії є праці Сміта, Рикардо, Дж. Cm. Мілля, Маркса, наукові здобутки історичної школи в нім. політичній економії (Рошер, Гільдебранд, Кніс, Шмолер, Брентано). У розробці загальних теоретичних засад Е. велика роль належить працям Кейнса. Засновниками економічної соціології були Спенсер і Маркс. Подальший розвиток Е. пов'язаний із дослідженням проблеми розподілу праці Дюркгеймом, розробкою теорії соціальних і економічних організацій М. Вебером, теорії підприємництва Вебленом. Якщо на початкових етапах становлення Е. як наука основні зусилля зосереджувала на аналізі впливу різноманітних інститутів (політичних, релігійних та ін.) на економічне життя суспільства, то за сучасних умов у центрі її уваги - економічна сфера суспільства як система ролей і статусів, пов'язаних із виробництвом і розподілом товарів та послуг О. сновний напрям дослідження - виявлення впливу економічних чинників на різноманітні форми соціальної поведінки, аналіз взаємовідносин таких феноменів, як клас, статус, влада, мала група, соціалізація в цілісній системі суспільних відносин, включно з економічними (див. відносини суспільні, відносини виробничі).

ІНДИВІДУАЛІЗМ - моральний принцип, що ґрунтується на визначенні пріоритетності автономії і прав особистості. З одного боку, І. є результатом реального розвитку особи і суспільства - від усвідомлення людиною різниці між собою і спільнотою в епоху розкладу первісного суспільства до осягнення нею своїх особистих прав і обов'язків, своєї унікальності та можливостей вибору власної долі - в сучасну епоху. З іншого боку, І. - це течія суспільної думки, в якій відобразився процес осмислення принципу І. на різних його етапах і рівнях, починаючи з давньогрецьк. філософії до сучасних концепцій, які обґрунтовують цінність окремої особистості Р. озквіт І. як течії суспільної думки і як реального феномена людського розвитку пов'язаний з утвердженням капіталістичних відносин і свободи приватного підприємництва, котре вимагало від людини індивідуальної автономії й ініціативи. Тлумачення І. в радянські часи зазнало деформацій, пов'язаних з колективістською сутністю панівної ідеології З. окрема, визнавалося значення ранньої форми І. із притаманним йому позитивним ставленням до свободи совісті, думок, почуттів, свободи людських об'єднань. Разом з тим зрілий I. (XVIII - пер. пол.ХІХ ст.) і його "кризовий" етап (кін. XIX - XX ст.) трактувалися як вияв класових інтересів буржуазії, джерело волюнтаризму та анархії. Ці ідеологічні спрощення стояли на заваді філософському обґрунтуванню індивідуальних інтересів людини, її самоцінності, моральної гідності і відповідальності.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

МАРГІНАЛЬНА ОСОБИСТІСТЬ - поняття, що було сформульоване амер. соціологом Парком в 1928 р. для характеристики соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів (іммігрантів) до вимог урбанізму як способу життя. Пов'язуючи маргінальність з міграцією, а її, в свою чергу, з розвитком торгівлі і ринку, з процесом переходу від локальних культур до цивілізації, Парк дав цьому поняттю широке історичне і соціокультурне тлумачення. М. о. притаманні специфічні риси: агресивність, вразливість, занепокоєння, егоцентричність, честолюбство тощо. Характеризуючи історичні умови, в яких виник соціально-психологічний тип М. о., Парк наголошував на тому, що послаблення внаслідок міграції локальних зв'язків та розвиток міст-метрополій призвели до виникнення нового типу особистості, "культурного гібриду" - людини, яка живе відповідно до норм культури і традицій двох різних народів; така особистість знаходиться на "межі двох культур і двох суспільств". У 30-ті рр. подальша розробка теми М. о. здійснювалася Стоунквістом з культурологічних позицій: зіткнення культур, яке відбувається в свідомості М.о. - це форма вияву конфлікту соціальних груп, що представляють різні культури; маргінал належить одночасно до двох соціальних груп, не зливаючись із жодною з них Д. раматична роздвоєність породжує у маргінала тривожне відчуття самотності, відчуження від суспільства. В залежності від обставин М. о. може відігравати роль лідера екстремістських угруповань або знаходитись у стані одвічного ізгоя. Маргіналізаційні процеси пов'язані, як правило, з перехідним станом, що переживає суспільство на певних етапах історичного розвитку. На сучасному етапі технологічні, соціальні, культурні зрушення останніх десятиліть надали проблемі маргінальності якісно нових окреслень. Урбанізація, масові міграції, інтенсивна взаємодія між носіями різних етнокультурних і релігійних традицій, розмивання вікових культурних бар'єрів, вплив на населення засобів масової комунікації - все це призвело до того, що маргінальний статус став у сучасному світі не стільки винятком, скільки нормою існування великої кількості людей. Ретроспективний погляд на історію світової культури також засвідчує, що незрідка в оновлюваних тенденціях духовної історії людства лідерська роль належала саме М.о.